Previous Entry Add to Memories Share Next Entry
Тече річка Солокія…
maleчик
gastella wrote in chervonograd

Мало хто знає, що ще 55 років тому Червоноград, а також міста Белз, Угнів і ще понад 50 сіл львівського Забужжя, яке більшість галичан звикла апріорі вважати територією України, належали іншій державі.

 

Палац Потоцьких – одна з останніх пам’яток старого Кристинополя (Ірина Гищук)

Річ у тому, що після закінчення Другої світової Польща постала в межах, визначених пактом Молотова-Ріббентропа, за яким кордон між Німеччиною та СРСР на тій ділянці проходив по річках Західний Буг і Солокія.

Ласий “вугільний” шматок

А 15 лютого 1951 року СРСР і Польська Народна Республіка підписали договір, згідно з яким ці терени приєднали до території України. Польща ж натомість отримала частину Дрогобиччини – Нижньо-Устрицький район. Причина незрозумілого на перший погляд обміну доволі проста: ще до війни науковці виявили, що на території Забужжя є поклади кам’яного вугілля, ба більше – це центральна, а отже, найбагатша частина басейну. Полякам, очевидно, також було це відомо, тож віддавати задурно ділянку вони не хотіли, але не піти на поступки могутньому переможцеві Німеччини просто не могли. Зрештою, СРСР погодився віддати полякам територію нафтових родовищ, які, на думку радянських геологів, на той час були вже фактично вичерпані.

“Знову влада змінюється…”

480 квадратних кілометрів на 480 квадратних кілометрів – елементарна геометрія, рівноцінний обмін територією… “Знову влада змінюється”, – згадується безсмертне “Весілля в Малинівці”. За першу половину ХХ століття на цих землях змінилося п’ять господарів. Коли ж творять велику політику, зважати на людські долі нікому… В Червонограді фактично немає старожилів, лише одиниці тамтешніх мешканців можутьпохвалитися тим, що живуть на прадідівських землях…

Коли Забужжя 1939-го віддали німцям, із Кристинополя до радянського Сокаля за ніч утекли фактично всі євреї, яких серед кристинопільців було більшість. Німці спалили місто, точніше те, що від нього залишилося, адже декількома днями раніше сюди зробили набіг радянські війська.

Що на Забужжя невдовзі прийдуть німці, місцеві мешканці зрозуміли, оскільки радянські військові швидко забирали з фабрик усю “машинерію”. Кристинопільці згадують, що німці фактично не укріплювали кордону, натомість із радянського боку річки й досі можна побачити залишки дзотів.

Після війни, коли на Забужжя знову повернулися поляки, звідти почали виселяти українців. Спочатку відбулося переселення 1946 року, а згодомі сумнозвісна операція “Вісла”. Родину Василя Филипчука виселили з рідного села Боратин 1946-го, коли йому було 11 років.

– У нашому селі було 300 дворів. Відправляли нас трьома ешелонами в різні напрямки, – згадує пан Василь. – Дозволяли брати худобу, віз, плуг, борони, скриню з речами. Пам’ятаю, що мама тримали козу й овечку, а в мене на руках була семирічна сестричка. Нас відправили в місто Борщів, але там була страшна посуха, тож переїхали на Чортківщину, де мешкала моя тітка. Проте посуха дійшла й туди, тому ми перебралися в
с. Велике Колодно на Львівщині (тепер Кам’янсько-Бузький район). Там і оселилися. Польської хати нам уже не дісталося, а брати будинок людей, яких виселили в Сибір, тато не хотів.Тому продали ліжники (наш дід був ткачем), ще якісь речі та купили хлів. У ньому й жили.

У колись багатонаціональному Кристинополі залишилися лише поляки. Вони почали потроху відбудовувати місто, й нині, заглибившись у червоноградські вулички, можна натрапити на поодинокі польські садибки. Те, що на Забужжя поклали око совєти, місцевим полякам і не снилося. Та невдовзі і їм довелося збиратись у дорогу. Перші польські переселенці виїжджали здебільшого до колись німецьких Ґданська та Гдині й оселялися там у німецьких хатах. А тим, хто покидав рідні землі пізніше, довелося перебиратися до польських Карпат – у курні хати українців, виселених із тих теренів під час операції “Вісла”.

“Молоде” шахтарське місто

10 листопада 1951 року радянська влада перетворила галицьке містечко Кристинопіль із понад 200-річною історією на “молоде” шахтарське місто Червоноград. Причому навряд це можна назвати номінальним перейменуванням, адже давнє місто, як, зрештою, і вся територія Забужжя, лежало пусткою.

На запитання журналіста “Газети”, чи можна поспілкуватися з кимсь із очевидців подій 1951 року, в Червоноградському філіалі Львівського музею історії релігії лише знизали плечима:

– Корінних кристинопільців у місті майже немає: євреї втекли, поляків виселили, є декілька українських сімей, але їм дозволили повернутися лише через декілька років після приєднання Забужжя до УРСР,– розповіла Галина Гриник, старший науковий співробітник музею. – А тих, хто приїхали саме 1951 року, ми не знаємо.

Найцікавіше, що не знають цього й у червоноградському архіві. Документів за 1951-1955 роки там немає. “Причину відсутності документів буде вказано в пояснювальній записці”, – йдеться в історичній довідці,яку надали працівникам музею в архіві. А приватно порадили пошукати інформацію в архівних документах Львівського міськкому Компартії.

Першими червоноградцями стали “зеки”

Будувати червоноградські шахти за радянською “традицією” сюди з’їжджалися з усієї України. Та першими прибули засуджені. Тих, хтозобов’язувався їхати будувати червоноградські шахти й оселитися на цих теренах, випускали із в’язниць. Переселяли сюди й українців із Карпат, очевидно, щоб остаточно придушити спротив ОУН. Не пускали на Забужжя лише тих, для кого ця земля була справді рідною. Батькам Галини Гриник, яких виселили з Кристинополя під час операції “Вісла”, вдалося повернутися до Червонограда лише через десять років. Тоді, оскільки землі потрібно було заселяти, почали давати дозволи на повернення й переселенцям. Трохи більше пощастило родині Василя Филипчука. Іван Филипчук (тато пана Василя) 1954 року приїхав у Червоноград на заробітки. Працював у будівельній бригаді, допомагаючи карпатцям зводити хати на новому місці. Згодом він надумав перевезти додому й усю родину. Та дозволу повернутися в рідний Боратин Филипчукам не дали, відправили до Белза. Проте за декілька пляшок горілки Филипчуки та щекілька родин таки домовилися з начальником відділу перевезень Белза, який і відправив їх до рідного села як переселенців.

Із 300 хат Боратина (радянська влада перейменувала село на Борятин) у селі залишилося не більш ніж три десятки. Помешкання Филипчуків розібрали на дрова: “Іванова хата, стодола та хлів поїхали до Кристинополя”, – повідомила ще раніше в листі родичка. Іван Филипчук скинув дошки хліва, привезеного із собою, на батьківському ґрунті, але поставити там будинок голова колгоспу не дозволяв.

– Коли переселенцям почали дозволяти повертатися, то в жодному разі не у своє село, а якщо раптом удавалося приїхати саме туди, то щоб не на батьківський ґрунт, – розповідає Василь Филипчук. – Однак нам пощастило. Голова колгоспу поїхав на декілька днів у відрядження, а хлопці допомогли татові за два дні звести хату таки на нашій землі. Голова приїхав, покричав і заспокоївся. Сестра й досі там живе.

Що було, того не повернеш

Нині про Кристинопіль у місті нагадують хіба що декілька споруд: палац Потоцьких, церква Юра з монастирем василіан і костел Святого Духа з монастирем бернардинів (нині православна церква). 1951 року тут постало нове місто. Відтоді ведемо відлік шахтарської слави й екологічної трагедії цього краю.

– Один чоловік розповідав мені колись, що коли приїхав сюди, то солдати з рушниці стріляли щук у Західному Бузі, такою прозорою була вода, – розказує Галина Гриник.

Та навіть через понад півстоліття люди не хочуть миритися з утратою батьківщини. До Червоноградського музею історії релігії заходять колишні кристинопільці, які нині мешкають у Польщі, Ізраїлі, США. Вони ходять містом, намагаючись упізнати вулиці чи знайти батьківську хату.

– Колись приїхав до нас один поляк, – зазначає Галина Гриник. – Ходили ми містом і, на диво, таки знайшли будинок його батьків. Зайшли на подвір’я. З будівлі виходить молодий чоловік і запитує, чого нам треба.Я пояснюю, що, мовляв, це його будинок, тут жили його батьки. А увідповідь чуємо: “Неправда, нам дала цей будинок радянська влада”. Навіть на поріг не пустили.

P.S. Редакція дякує за допомогу в підготовці матеріалу Червоноградському філіалу Львівського музею історії релігії та його старшому науковому співробітникові Галині Гриник.

Ірина Гищук, http://www.gazeta.lviv.ua/